Отже, про глухе слово: Гапка — глухо, ми її не Гапка, а товариш Жучок. 

Це так, а то — глухо.

А от гаптувати — це яскраво, бо гаптувати: вишивати золотом або сріблом.

Дядя Варфоломій прийшов на далеку закутну 

станцію в ортечека (там був знайомий, теж далекий, 

але він робив посадку поза чергою) й чекав на 

потяг. На станції було порожньо, майже нікого: дві-

три фігури в постолах, і було прокисло. В залі 

першої-другої класи буфет: дві-три сосиски, три-

чотири булки. Ще в кімнаті ортечека шипів блідо-

зелений самовар, з нього й подавали чай 

випадковим подорожникам, що випадково застряли 

на закинутій станції. І от станцію так далеко 

закинуло, що тільки скажеш — «дивно!». Навіть 

повітовий город (маячить відци). прокидається, 

насторожився, а тут і досі в «мужській уборній» 

лежить огризок сосиски й ручка від кулемета 

«Махіm». 

шість, вона жлукто з жаром, від неї вогка білизна з попелом. Батько дєдушчин чумакував у

 Крим по сіль, тому й у дєдушки широкі суворі брови нависли, чорні — йому сімдесят, а 

волосся на голові, як пух з трусика для касторового капелюшка — сивий-сивий.

Батько цих бойових хлопців помер дуже давно — так давно, що й не скажеш. Поховали 

його на осінньому кладовищі в тому ж таки дореволюційному містечку і саме тоді, коли 

Остап та Андрій тільки-но розпочинали свою життєву путь. Як пам'ятають старожили, з 

батька був звичайний собі кравець і — можна 

сказати — надзвичайна людина. Ну, хто б, 

скажімо, наважився назвати його Тарасом Бульбою? Хто б ризикнув з цього сморчка зробити

 хоч би поганенького вояку? А от глядіть же: тільки й думок у нього було, що про тую 

неспокійну козацьку старовину.